Велика Карпатська Книга…

2020, дерево, левкас, темпера, мосяж
Надано автором

Велика Карпатська Книга відкриває свої одкровення вже вкотре на Різдво.

Отож.... І став вітер дути сильний, і стали люди, і замовкли, і почали дивитися, і бачили різне, і стало небо кольором переливатися, і тому всі дивувалися, і ніхто не мав, що казати. А хто на Святвечір не встиг маржинці дати їсти, то ту маржинку враз у небо затягло, і не стало її. А хто зумів пантрувати рік свою худобинку, то тому примножилося. І смереки в небо пішли, вітром од землі одірвані. І стало тихо так, що нічого чути не було, а лиш тріскіт потім був по небу та щось шкребло над горою, і над ранок стала по ярах у горах дивина різна з’являтися та до людей виходити, і ставала та й дивилася, а люди не знали, що з тим робити...

То було ще тоді, коли не було ні світу багато, ні землі багато, а лиш жили собі трохи люди між горбами та в горбах. Та й ходили одне до другого по хатах, як холод прийде, та й щось собі говорили. А одного року стало так, що всі ті зібралися та й все те, що мали, знесли на одну полонину, і стали собі човни великі будувати. А як човни були готові, то лишили тільки трохи своїх, а самі на борти позалазили та й пішли плаєм поміж гір по Черемошу аж до моря, а тим, що полишалися, наказали жити й множитись там, де є, і худобинку випасати, і пісні співати, бо скоро вернуться за ними з походу... Але не вернулись.

Раніше вважалося, що Бог в один час подарував людям свої вівці, частину своєї небесної пастви. Вже не одні казали, що як зорі блимають, то вівці кліпають очима, а як дощ іде, то вівці плачуть на небі за сестрами й братами своїми, тими, що на землі. Був випадок, що одного вечора Нідійко Дмирук вийшов на гору до своєї полонини та два тижні про щось говорив зі своїми вівцями. Як по двох тижнях розмову скінчив, то глянув на село, потім на небо й на отару свою, і з криком «вже йдем!» побіг разом зі своїми вівцями в небо. Відтоді люди лиш кажуть, коли про нього згадують: «Добрий чоловік був, мав Божу паству».

Кажуть, та зоря, що на Святвечір світить, то головна вівця, яка веде за собою решту. А ще кажуть таке, що ті, які пішли до морів кораблем, то так і згинули, та Бог забрав їх до себе, аби ті доглядали його паству, піклувались про неї та раз у рік і до землі дивилися. То як хтось чує, як щось шкребе по горбах, то вже значить, що йде човен Божих вівчарів. Дванадцять на веслах стояли, дванадцять за людьми дивилися. Та й люди як подяку за то виносили надвір дванадцять страв, аби мали що вівчарі небесні поїсти з дороги й аби не відбирали худобинку, а ще на рік лишили.

Ще є одна згадка в записах косівських святих Отців про дивних звірів: «Були такі чудні породи звірини, яка з’являлася по зимі, що такого ще не видів ніхто, і не знав того. Були злі й добрі звірі. Є такі, що заважали та шкодили людям, а були такі, що помагали. Про одного звіра є навіть малюнок. Мисливці Линдюки одного дня виловили цей вид риби й принесли Отцеві святому до церкви. Візерунок, що був на лусці риби так сподобався святому Отцю, що той висушив всю ту рибу та й пошив зі шкіри тієї дивини собі ризу!»

Святкувати Різдво на Святвечір повелося від того, що рождалася перша зоря, а потім вже з літописів стало відомо, що то рождалася перша Божа вівця і, кліпаючи очима, давала знати, що настав час готувати дванадцять страв і пісні водити всякі, але одна пісня була найпоширеніша, її любили співати переважно чоловіки (жінки ж цю пісню не любили):

Гой, вийшло братство рано з церковці та й стало собі в три рядочки.
Підемо, браття, колядувати, підемо, браття, пісні співати.
Заколядуєм миску золота, миску золота, а другу срібла.
Підемо собі до золотаря, зробимо собі золоті човни.
Золоті човни, срібні весельця, та й пустимо-сі на бистру воду.
Тов бистров водов на тихий Дунай, та й поїдемо краєм Дунаєм.
Та й поїдемо краєм Дунаєм, краєм Дунаєм на синеє море.

Витяг із записів «Великої Карпатської Книги».